История Чугуева — захватывает дух

Довелося мені якось стати свідком одного цікавого розмови. Розмовляли два мужика середніх років. Один весь із себе «європейський»: модний прикид, хороший парфум, окуляри в тонкій позолоченій оправі.

Другий простіше — з «пролетарів»: одяг без претензій, так і пахне бензином. «Європеєць», вихваляючись, розповідав, що не вилазить з-за кордону — римський Колізей, «Мулен Руж» в Парижі, квартал червоних ліхтарів в Амстердамі. Говорив довго, із задоволенням, а потім запитав з ледь помітним перевагою:

— Ну а ти бував за кордоном?

— Як-то не довелося, — відповів «пролетар».

«Європеєць» вдавано здивувався:

— Перший раз бачу людину, яка досі не побував за кордоном!

Реакція «пролетаря» була просто чудовою. Посміхнувшись, він запитав:

— Друже, а тобі доводилося бувати в Старих Бабанах?

Я ледве стримався, щоб не розсміятися. У Бабанах я бував. Точно знаю, що це не Париж і навіть не Київ. Але ось яка справа. З майже півтисячі українських міст чи десятків п\’ять можна віднести до великих. Решта — не набагато більше цих самих Старих Бабанов. Невеликі, старовинні, не особливо затишні, провінційні і дуже-дуже наші, рідні. Вони мають своє обличчя, історію і патріотів, не дуже переживають, що їм і в наші дні не довелося побувати за кордоном. Адже при найближчому розгляді за провінційністю цих містечок ховається наша тисячолітня історія, національна ідентичність, традиції і культура.

Моє життя склалося так, що у великих містах я ніколи не жив, а ті, що пройшли крізь мою долю, були незвичайні і неповторні. І кожен залишив свій слід в моїй душі.

Наприклад, Умань. У цьому місті я народився. Там, дай їй Бог здоров\’я, живе моя мама. Тут все пов\’язано з дитинством — улюблена школа, театр, де працювали батьки, знайомі місця з дитинства. Знаменитий казковий парк «Софіївка».

Васильків. Білий собор на високій горі, військове училище, закінчивши яке, я став офіцером Військово-повітряних сил. Річка Стугна, про яку сказано: «Не тако ти, каже, річка Стугна: худу просту маючи, пожраши чужі струмки і струги…».

Далі — Волга, р. Власюк. Неосяжний простір річки, пам\’ятник Ворошилову на набережній, нарком кавалерійської довгополій шинелі, при шашці. А поруч пологовий будинок. В ньому народилася моя старша дочка.

Далекий Схід, р. Білогірськ. Транссибірська магістраль, 7700 км від Москви. Тріскучі морози, амурські пельмені і дивовижні люди — відкриті, чуйні, готові прийти на допомогу.

І, нарешті, знову Україна. Місто Чугуїв, в якому я живу вже більше чверті століття і до якого встиг звикнути, полюбити його. Тут виросли мої діти, і для мене він давним-давно став рідним.

Отже, знайомтеся! «В літо 1638 року прийшов на Чугуївське городище низовий гетьман Яків Остряниця і поставив фортецю малу. Дав той град Чугуїв» — приблизно так розповідають історики про виникнення міста. А ще додають, що виник він в тих місцях, де колись, можливо, стояла на берегах Сіверського Дінця легендарна Шарукань — столиця Половецького ханства. З тієї пори і до сьогоднішнього дня він вважається містом військових. Запорожці і московські стрільці, козаки і улани, випускники Чугуївського юнкерського училища, чугуївських суворовського і льотного училищ, бійці і командири російської (царської) і білої, Червоної та Радянської армій, змінюючи один одного в часі, вірно служили своїй Батьківщині і своїм переконанням. Георгіївські кавалери, Герої Радянського Союзу — блискучі імена, військові таланти і незвичайні долі.

Ось лише деякі імена. Юнкер Чугуївського уланського полку Михайло Юзефович. Знаменитий кінний пам\’ятник гетьману Богдану Хмельницькому на площі в Києві — його дітище. Командир 124-го піхотного полку, полковник Євген Енвальд, вірно служив царю-батюшці. У громадянську воював разом з Денікіним. Емігрував у Францію. Дід Марини Владі. Командир повстанців саперів 1905 р. в Києві, прапорщик Борис Жадановский. Генерал російської армії, Георгіївський кавалер, маршал і президент Фінляндії Карл Густав Еміль Маннергейм, преподавший жорсткий урок Червоної армії у війні 1939 р. Керував гімназистами у бою під Кругами сотник Аверкян Гончаренко. Уявіть, як могла б обернутися історія, якщо б у нього під командуванням в бою з загоном Муравйова було не триста ненавчених пацанів, а хоча б полк піхоти, що пройшла горнило Першої світової війни.

Визволитель України, Герой Радянського Союзу генерал Микола Ватутін. Нарком оборони Герой Радянського Союзу маршал Семен Тимошенко. Блискуча плеяда «сталінських соколів»: двічі Герой Радянського Союзу командир співаючої авіаційної ескадрильї, легендарний маестро Віталій Попков. Тричі Герой Радянського Союзу Іван Кожедуб і ще двісті Героїв Радянського Союзу встали на крило в чугуївському небі. Їм під стать загін космонавтів на чолі з льотчиком-космонавтом Олексієм Леоновим, першим у світі вийшов у відкритий космос. І багато, багато інших. Виконуючи свій військовий обов\’язок, вони прославляли Чугуїв.

Я дуже добре пам\’ятаю те приголомшливе враження, яке справила на мене центральна міська площа. У кожному будинку відчувалася якась «державність», більш доречна на берегах холодної Неви. Вона підкреслювалася бездоганною геометрією вулиць, і це не випадково — до створення архітектурного вигляду міста причетні найвідоміші архітектори свого часу Василь Стасов і Олександр Брюллов. Зовнішній вид Чугуєва, його планування, призначення були вирішені залізною волею військового міністра Росії першої половини ХІХ ст. графом Олексієм Аракчеєва — таким чином місто стало центром військових поселень. Його історична частина, сформована за часів Аракчеєва, практично без змін дожила до наших днів.

У 1859 р. після закінчення Кавказької війни сюди на зустріч з Олександром II привезли поваленого неприборканого імама Шаміля. На честь почесного бранця, віддаючи данину його мужності, на головній площі міста пройшов парад. Скільки їх було в Чугуєві — не злічити.

На площі стоїть пам\’ятник Леніну. Городяни з пам\’ятником не воюють: стоїть собі і стоїть. Комуністи в свята сюди покладають квіти, діточки на скейтбордах та велосипедах катаються. Добре.

Відразу за ним розташовані Штаби військових поселень (побудовані в 1831 р.). Класичні строгі форми, триярусна оглядова вежа зі шпилем. Будівля нагадує Адміралтейство в Санкт-Петербурзі. Тут завжди стояли військові: кавалерія, піхота, танкісти і авіація. Навіть я встиг послужити в його стінах. А до революції в ньому розташовувалося юнкерське училище. Факт сам по собі унікальний, адже в Російській імперії юнкерські училища по столицях та губернським містам квартирували. А щоб в малому містечку, та ще в Малоросії… Тут же в школі військових топографів осягав таємниці мистецтва, що зробив згодом його ім\’я безсмертним, а Чугуїв відомим, Ілля Рєпін. Прославлений художник народився у цьому місті.

Зосередження великої кількості блискуче освічених людей, якими були офіцери училища, робило унікальною культурне середовище міста. А вже кількістю красунь, яких матінки звозили в Чугуїв з усієї України та Росії в надії видати заміж за офіцера, могла б позаздрити і столиця.

У радянський час після війни в будинку розташовувалося суворовське училище. Зараз в ньому знаходиться єдина в світі Картинна галерея лауреатів премії імені І. Ю. Рєпіна. Сюди їздили і туристи зі всього Союзу, і зарубіжні, оскільки був відкритий також будинок-садиба Рєпіна. Нині ж рідше екскурсанти відвідують ці місця. А шкода, адже, крім великої культурної цінності, галерея і садиба при вмілої постановки питання могли б приносити хороші гроші місту і державі.

Зліва від штабів — приголомшливий Свято-Покровський собор споруди 1832 року. Незважаючи на те, що за роки радянської влади він позбувся куполів та дзвінниці, але все ще прекрасний. Той, хто бував в Третьяковській галереї, напевно пригадає картину Рєпіна «Протодиякон». Здоровенний мужик в попівській рясі, з седою бородою, сизим носом випивохи і пудовими кулаками — такий диякон Свято-Покровського собору Іван Уланов. Розповідають, що підкови гнув однією лівою. До речі, в храмі зберігалися бойові реліквії: прапори козацьких і уланських полків і 17 срібних георгіївських труб, отриманих чугуївськими уланами за героїзм у війні 1812 р. Міська влада оголосили збір коштів на відновлення собору в первозданному вигляді, залучаючи до цього духовенство і меценатів.

Колись навпроти храму, врівноважуючи архітектурну композицію, стояв палац. А в роки Великої Вітчизняної війни в ньому знаходився армійський вузол зв\’язку. В 43-му німці його розбомбили. Останки ж після війни знесли, а на цьому місці розбили прекрасний сквер, який доходить до самого обриву. Внизу неспішно несе свої води Сіверський Донець. За ним голубіє даль зарічна, а ліворуч далеко-далеко на пагорбі стоїть церква села Кочеток. Краси надзвичайною. Там Рєпін картину «Хресний хід» писав.

Замикають обрамлення площі Торгові ряди. Це вже 1856 рік. Завдяки вдалому архітектурним рішенням будівля привертає до себе увагу. Доля рядів співзвучна нашому часу. Раніше в них знаходилися військові склади. Але оскільки ряди представляли безсумнівний історичний інтерес, Міністерство оборони передало їх в музей-заповідник Рєпіна. Тодішній директор музею Галина Андрусенко спробувала втілити в життя мрію великого художника про створення в Чугуєві так званого «ділового двору», місця, де художники могли мати майстерні, творити і відпочивати. Під цей задум були виділені кошти, і робота почалася. Але радянська влада закінчилася, і цій ідеї не судилося здійснитися.

На виході з площі ще одна будівля. У минулі часи розташовувалося в ньому Офіцерське зібрання. Розповідають, що одного разу Федір Шаляпін, у якої цигани в Харкові повели коней, приїхав в Чугуїв купити у військових списаних коняг. Коні хоч і списані, зате накладні і дешевше тих, що на Кінному ринку. Зупинився у зборах пообідати, та і був упізнаний панами офіцерами. Три дні їм співав і пригощався знаменитої жженкой, яку тільки в Чугуївському гарнізоні вміли робити. Насилу поїхав. Коней так і не купив. Начебто забув, навіщо приїжджав.

Все це давно було, а справжній розквіт Чугуїв пережив у 70-ті роки минулого сторіччя завдяки будівельного і промислового буму. Одночасно були побудовані і запущені три найпотужніших заводу. Один випускав паливну апаратуру для дизелів, які стояли на тракторах, електростанціях, важких автомобілях, танках і підводних човнах. Другий — високоточні прецизійні верстати. Третій — тюбінги для метро і шахт. Для робочих зводилося житло (за п\’ять років 1300 сімей отримали квартири), а також дитячі садки, школи, ПТУ, заводські клуби, лікарня. Місто отримало центральне опалення та водовідведення. Вулиці заасфальтували, а сквери і парки привели в порядок. Життя вирувало…

Тепер багато що змінилося. Заводи, на жаль, не працюють. Хто зумів, влаштувався на роботу в сусідньому Харкові; хтось-на нововиявлені підприємства. Правда, робочих місць не тисячі, а всього лише сотні. Зате ринок, конкуренція і капіталізм. Молодь оповіданнями про світле минуле не надто вірить. У неї своє життя, в якій вона намагається зробити своє місто кращим.

І я дуже хочу вірити, що час змін подарує місту нових героїв, які так само, як їхні попередники, прославлять його на багато століть. Незважаючи ні на що, з року в рік Чугуїв стає затишніше і красивіше. Єдине, чого йому не вистачає, так це пари пам\’яток — засновнику міста гетьману Якову Острянице і захисникам Вітчизни. Щоб на ньому були і козаки, і улани, і юнкера, і суворовці, командири і бійці всіх армій, які колись служили тут і захищали Чугуїв.

…Зазеленіють сквери і парки, розквітнуть каштани, а в гаях над Дінцем заспівають солов\’ї. І життя продовжиться, як вона продовжується у всіх містах і селах України. У тому числі і в Чугуєві, і в Старих Бабанах…

 

 

20 листопада минає 40 днів, як обірвався земний шлях прекрасної людини, гідного офіцера, чудового сім\’янина Володимира Миколайовича Соколюка.

З Володимиром Миколайовичем колектив нашої редакції пов\’язували багаторічні щирі відносини, його по праву вважали своїм позаштатним кореспондентом і добрим другом.

Протягом усього життя самі теплі й ніжні почуття мав В. Соколюк до своєї малої батьківщини — міста Умані Черкаської області. З цими місцями пов\’язані найпрекрасніші моменти його дитинства та юності, які ніколи не відпускали і куди він з любов\’ю повертався знову і знову.

Вибравши головною справою свого життя професію військовослужбовця, він ніколи не зрадив своєму покликанню — небо і авіація стали невід\’ємною частиною його долі. Навіть вийшовши у відставку, свою цивільну професію він пов\’язав з авіацією — багато років трудився на Чугуївському авіаційно-ремонтному заводі. Гідно, з честю пройшов Володимир Миколайович шлях від лейтенанта до підполковника. «Він завжди служив, але ніколи не прислуговував» — ця фраза неодноразово прозвучала з вуст його товаришів по службі під час церемонії прощання, як не можна краще характеризує В. Соколюка як гранично відповідального, принципового і безмежно порядної людини з ніжною і чуйною душею. Підполковника Соколюка ми по праву можемо вважати зразком офіцерської доблесті і честі.

У відносинах з рідними і близькими людьми Володимир Миколайович був зразковим сім\’янином, сином, братом. Він жив і дихав своїми рідними дівчатками — улюбленими дружиною Ольгою Миколаївною, дочками Катериною і Наталією, онукою Дашею. Теплом його величезного серця зігрівався сімейне вогнище, а невпинна турбота про рідних створювала комфорт, затишок і благополуччя в родині.

Володимир Миколайович Соколюк щиро прив\’язався до Чугуєві і всією душею полюбив наше місто. Особливо він був йому цікавий як місто військової слави. Цій темі він присвятив кілька своїх літературних творів, з якими наші читачі мали можливість знайомитися на сторінках «Новин Чугуєва». Впевнені, що публікація однієї з останніх робіт Володимира Миколайовича Соколюка стане гідною пам\’яттю про нього і даниною поваги цій чудовій людині.

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *